1. Загальні відомості про білоруські музичні інструменти та їх значення
Музичні інструменти, їх будова (морфологія), спосіб виготовлення (ергологія), особливості гри на них, жанри та форми інструментальної музики здатні зберігати свою специфіку протягом цілих історичних епох, поки зберігаються висунуті традицією завдання та умови функціонування.
Музичні інструменти в найменшій мірі підпадають під асиміляційні процеси, таким чином вони в найбільшій мірі показують етнічну самобутність народу.
Звуковою основою білоруської народної музики є діатонічний звукоряд. В деяких одноголосних піснях, особливо старовинних, спостерігаються випадки значно більшої деталізації звукової шкали. Лади народної музики, так як і ритмічна сторона її, дуже різноманітні як за своїм історичним типам, так і по виразним можливостям. Крім основних ладів - натурального мажору і мінору, дуже поширений також лад міксолідійський (різновид мажору).
Характер інструментальної музики багато в чому визначається її прикладної роллю - супроводу танцю. Танцювальна музика білорусів в переважній своїй частині є пісенно-танцювальною.
Народний музичний інструментарій білорусів включає інструменти, здавна властиві й іншим східнослов'янським народам, - гудок, гуслі, дудки, ріжки, бубни, дуду-волинку та ін. Характерними для Білорусі є також цимбали (струнний ударний інструмент), скрипка, басетля (струнний інструмент типу віолончелі).
Їх можна поділити на три групи: струнні ударні та духові. Духовими інструментами серед білоруських є сурма, дуда, варган та жалейка, включно з її різновидами брьолкою і чароткою. Струнні інструменти в свою чергу можна поділити на щипкові і смичкові. До щипкових відносять гуслі і лютню. До струнних колісну ліру, басетлю і скрипку. Особливе місце займають цимбали, хоча це струнний інструмент, але на ньому грають молоточками, таким чином його можна віднести як до струнних так і до ударних. Але оскільки на ньому грають також і пальцями його доцільніше відносити саме до струнних. Найпоширенішим ударним інструментом є бубон.
Згідно давньої античної традиції струнні інструменти відносили до аполонівських, а духові до діонісівських. Тобто струнні інструменти символізували порядок і гармонію, а духові – були їх протилежністю. Ця традиція існувала і в білоруській культурі, так відоме білоруське прислів'я: «Як дуда заревла – усіх з розуму звела, а як гусельки заграли – всіх нарозум наставляли».

2. Духові інструменти

2.1. Сурма

Сурма — старовинний дерев'яний духовий музичний інструмент, звук на якій видобувався подвійною тростю гобойного типу. Грали на ньому «сурмачі». Використовувався переважно у війську, проте був популярним і серед пастухів, особливо на території білоруського Полісся.
Вперше подібний інструмент зустрічаємо у східних народів багато тисячоліть тому. Близько ХІІІ ст. цей інструмент з'являється на землях Русі. Його зображено в Радзивільскому літописі як головний військовий сигнальний інструмент. Зображення зустрічаються виключно на мініатюрах військового змісту. В подальшому сурми продовжують зустрічатись на картинах що розповідали про військові події:Хроніка «Мартіна Бєльского»(1595 р.) гравюра «Гонор битви» (XVII ст.).
Не маючи чітких відомостей про будову старовинної сурми, дослідники роблять припущення, що було два різновиди цього інструмента. Перший - з мундштуком, без пальцевих отворів, другий - з тростиною (пищиком) і пальцевими отворами. Проте другий вид сурми зустрічається дуже рідко.
Сурми могли бути прямими чи вигнутими. Вигнуті мали біль тонкі стінки
Сурми були різні за розмірами. Робили їх з карагача — дуже твердої породи дерева. На сурмі вирізали сім отворів для пальців. У верхню її частину, яка закінчувалась мідною трубочкою, вставляли гобойного типу трость (подвійну).
Завдяки своїй гучності сурма була популярною не лише серед військових, а й серед пастухів для подачі сигналів. Пастухи виготовляли сурми найчастіше з берези або ялини. З цілого стовбуру знімалась кора, потім він розпилювався по всій довжині на дві половини і з низ видалялась серцевина. Утворювався круглий канал який розширювався до розтрубу. Дерево могли обробляли воском або лляним маслом для його довговічності. Після цього дві половини складаються разом і обплітаються смугами берести попередньо розпареної в гарячій воді. Після висихання береста міцно їх скріплювала. Довжина сурми складала 1,5-2 м.

2.2. Жалейка

Жалейка – традиційний духовий язичковий музичний інструмент. Являє собою дерев'яну трубочку з розтрубом з рогу чи берести. Відома також під назвами «жаломейка», «сопєль»,  «піщелка», «флетня»,  «дудка». Особливими видами жалейки є брьолка и чаротка. Брьолка цілком виготовлена з дерева завдяки чому має більш делікатний і ніжний звук. Чаротка представляє собою трубку без розтрубу, є відповідником української сопілки.
Походження назви інструменту є предметом дискусій. Так В. Міхневич припускає, що вона пов'язана зі словом «жальник» - слов'янська назва поховань і кладовищ. І виходячи з цього стверджує, що спочатку жалейку використовували під час поховальних та поминальних обрядів. Інша гіпотеза пов'язує назву з німецьким «шалмей» що в перекладі означає тростинка.
В давньоруських джерелах назва цього інструменту не згадується. Вперше її можна зустріти в записах А.Тучкова XVIII ст. можливо до цього вона існувала під іншою назвою.
Жалейка може бути одинарною чи подвійною. Одинарна жалейка являє собою невелику трубочку з верби або бузини довжиною від 10 до 20 см, у верхній кінець якої вставлений пищик з одинарним язичком з очерету або гусячого пера, а на нижній надітий розтруб з коров'ячого рогу або з берести. Язичок іноді надрізають на самій трубочці. На стовбурі є від 3 до 7 ігрових отворів, завдяки чому можна змінювати висоту звуку.
Подвійна жалейка складається з двох однакових по довжині трубочок (мелодійної і фонової) з ігровими отворами, складеними поруч і вставленими в один загальний розтруб. Число ігрових отворів у парних жалеек різному, як правило на мелодійної трубочці їх більше, ніж на фоновій.
Грають на обох дудочках одночасно, отримуючи звук або з обох відразу, або з кожної дудочки окремо по черзі. Отвори на обох жалейках мають знаходитись на одному рівні. Парні жалейки використовуються для одноголосної і двуголосної гри.
Чим більший діаметр каналу жалейки тим гучніший звук вона видає. Найрозповсюдженішими є жалейки з діаметром 6 або 8 мм.  Розтруб на жалейках зйомний, виготовляється з обробленого і полірованого рогу або дерева. На розі можлива гравірування або різьблення. Він виконує роль резонатора.
Принцип добування звуку для всіх жалейок однаковий. Це вібрація язичка піщика шляхом руху повітря. Піщик може знаходитись або безпосередньо в стволі інструменту, або в окремій трубочці меншого діаметра яку вставляють в ігрову трубку. Виходячи зцього жалека може бути двохскладовою: з ігрова трубка з піщиком в середині та розтруб-резонатор, та трьохскладові: піщик на маленькій трубочці, ігрова трубка та розтруб резонатор.
Виготовляють жалейки з м'яких порід дерева: клену, бузини, берести. Навесні майстер зрізає невелику гілку, і вичищає її середину гострим лезом, або випалює довгим і тонким металевим прутом. Потім на одному її кінці він счищає кору,  а на іншому робить невеликий розріз в якому закріплює вузький шматок берести. Скручена по спіралі вона утворювала конусоподібний розтруб який пілсилює звучання жалейки. Під час висихання береста скручається міцно скручується навколо трубки. На кінці стовбуру очищеному від кори тонким лезом вирізають язичок, потім на трубці вирізають від одного до п'яти ігрових отворів. 
При виготовленні трискладової жалейки для додаткової трубочки використовуються дерев'яна трубочка меншого діаметру яка вставляється в ігрову трубку на 10 мм.
Основним матеріалом для виготовлення розтрубу-резонатора служив коров'ячий ріг. Він має форму вигнутого конусу і складається з кількох шарів окостенілої тканини. Спочатку видаляється внутрішня кісткова тканина шляхом виварювання рогу у киплячій воді впродовж кількох годин. Після охолодження тканина видаляється завдяки легкому постукуванню. З зовнішньої сторони рог обробляється ножем – зчищуються кістні нашарування завдяки чому ріг стає тоншим. Ріг впливає на звучання інструменту, чим він товщий тим звук нижчий. Потім рог обрізають, надаючи йому необхідної довжини, і полірують для підсилення звучання. Потім його могли покривати фарбою, чи наносити орнамент.
У подвійних жалейках розтруб могли виготовляти з берести яку заготовлювали навесні.
Головною деталлю жалейки є піщик. Це невелика дерев'яна циліндрична трубочка, що має невеликий наскрізний розріз для язичка. Язчиок виготовляють з очерету, або пір'я.
Такі жалейки використовувались пастухами, але вони часто псувались через тріщини на деревині, тому на час сезонних робіт пастухи брали з собою декілька жалейок. Вони були основними носіями жалейкових мелодій. Вони грали зранку під час вигону худоби, вдень під час випасання. Чимало було і танцювальних мелодій які грали на святах. 
Особливою популярністю користувалася жалейка у пастухів. Як свідчать історичні дані, пастухи використовували жалейку практично скрізь. Найбільш розповсюджена вона в західних районах Білорусі.

2.3. Дуда

Дуда це традиційний народний духовий інструмент подібний до волинки, цього інструменту є наявність резервуар для утримання повітря, зробленого зі  шкіри чи шлунка з вставленими у нього трубкою для нагнітання повітря, басовими трубками і трубкою з отворами на якій грають мелодію (жалейка). Звук виникає від вібрування язичка, кларнетового або фаготового типу який встановлений у мелодійних трубках.
На білоруських землях вона відома з найдавніших часів, її витоки можна знайти у колядному ритуалі. В дохристиянські часи підчас свята Коляди у жертву приносили козу із шкіри якої виготовляли дуду. Відомі навіть випадки коли на дуді закріплювався череп кози з якого виходила жалейка. Кожного року виготовлялась нова дуда, а стара розбивалась об дуб.  В подальшому це знайшло відображення в театралізованому забитті кози та колядних піснях. Так в одній з них співається: «Не бойся, козачка, лаўцоў-стральцоў, бойся дзеда старога, ён цябе заб'е, скуру злупіць і дуду пашые».

Секрет виготовлення дуди зберігався в таємниці і передавався від батька до сина, таким чином дударі утворювали окрему закриту групу.

Вперше дуду можна побачити в мініатюрі Радзивільського літопису, вона не мала бурдонних трубок. Однак це свідчення не є достовірним, оскільки немає доказів що зображений дудар оходив з білоруських земель. Перша достовірна письмова згадка про дуду на білоруських землях датується 1555 роком, її намалював шведський мандрівник Олафс Магнунс. Але на його малюнку була зображена дуда німецької конструкції. Скоріш за все це пов'язано з тим, що в 16 ст. такі дуди були розповсюджені по всій північній Європі, а в оформленні книги йому допомагав шляхтич  з-під Вільнюса Матей Гідройц, і можливо він намалював дуду яка була розповсюджена саме на його батьківщині. За свідченнями шведа вправні дударі приваблювали до себе ведмедів які іноді навіть танцювали під цю музику.

В 15-16 ст також вперше вживається слово «дуда». У повісті про трьох королів-воїнів та повісті про Трістана та Ізольду місеві перекладсі вперше вжили це слово.
Дуда мала вищий сакральний статус, як річ, зроблена з жертовної худоби.
Дуда використовувалася в обрядах, пов'язаних з основними моментами життя людини. Обов'язковою була присутність дударя на хрестинах (ритуальне народження), на весіллі (ритуальне перевтілення в статус дорослого, зрілої людини) і, можливо, на похоронах (ритуалі переходу людини в інший світ). Про сакральний статус інструменту свідчать космогонічні різнопланові тексти, в яких у певних символах описується побудова світу, як її розуміли наші предки. Дуда і дудар там присутні і займають істотне місце. Це унікальне явище в Європі, так як в жодній традиції, волинка так не міфологізованого, як в Білорусі.
Під час заручин молодий приїжджав зі своїм дударем, а молода зустрічала його зі своїм. Молоді не розмовляли під час обряду, це за них робили дударі, які грали привітальні мелодії. До церкви вони йшли також під звуки дуди. Існувала також і спеціальна білоруський манера гри.
Грали на дуді і під час календарних свят і обрядів: Коляди, Купала, жнивах.
У середні віки та ранній новий час дуда широко використовувалась у оркестрах та при дворах вельмож, але з XVIII ст. вона витісняється з широкого вжитку, а залишається лише в селах, переважно як інструмент пастухів. 
У ХІХ ст. завдяки романтичним тенденціям посилюється інтерес до народної культури, в тому числі і до дударства. У дослідженнях Я. Борщевського, Р.Жукойського, Є.Романова можна знайти багато відомостей про виготовлення та значення дуди. 
Крім шкіри тварин резервуаром для повітря міг виступати бичачий пузир. Спочатку його промивали у воді, потім обробляли  деревинним попелом, щоб при роздутті він міг набути більший об'єм. Обробка проводиться як ззовні так і зсередини, після чого пузир ще раз промивають водою. Завдяки цьому його стінки стають тоншими та еластичнішими. Після цього проводиться обробка подробленою крейдою, яка видаляє з жир та вологу, пузир при іьому стає більш в'язким. Після цього його просушують і вставляють трубки: одну для подачі повітря, іншу мелодійну і від одної до чотирьох бурдонних, які створюють сталий звук на фоні якого відбувається гра. Потім пузир поміщали в мішок з хутра чи тканини на який кріпились ремені для утримання на дуди на плечах чи на шиї у музиканта.
Збереження повітря в резервуарі забезпечує клапан приклеєний наполовину до внутрішньої сторони рубки для закачування повітря. Клапан запобігає виходу повітря з резервуара в той час коли дудар робить вдих. 
Принцип звучання в дуді полягає в коливанні язичків які встановленні у мелодійній та бурдонних трубках. Надуваючи мішок музикант стискає його обома руками, або однією рукою притискає до тулубу. При цьому він продовжує закачувати повітря в резервуар підтримуючи таким чином постійний тиск який необхідний для коливання язичків. Чим більше бурдонних трубок тим більше повітря необхідно і тим більший об'єм мішка.
Як правило, значну увагу приділяють зовнішньому оздобленню інструмента: трубки прикрашали різноманітною різьбою, інкрустацією, розписом, мішок обшивали різнокольоровою тканиною і бахромою з китицями. На інструменті закріплювали зооморфні фігури вирізані з дерева.
На території Білорусі відомі дві назви цього інструменту: дуда і мацянка. Зазвичай білоруська дуда має дві бурдонні трубки, резервуар має вигляд бурдюка з тонкою шийкою, бурдонні рубки звисають вниз . Грають на ній тримаючи перед собою.
Менш поширеною є однобурдонна дуда. Ареал її погирення обмежується Вітебщеною, північчю Мінщини та Гродненщини, та заходом Смоленщини. Мішок робиться зі шкіри кози, борсука, теляти чи навіть собаки у формі що нагадує силует борсука. У верхній частині знаходиться труька для нагнітання повітря, знизу -  з одного боку бурдон, з іншого жалейка, що мають роговидну форму. Всі трубки дерев'яні, зроблені з клена. ясеню чи верби. Часто зверху накладався олов'яний, свинцевий або срібний орнамент, чи кільця з міді, алюмінію чи заліза. Язичок робився з очерету ти з гусячого або індичого пера. Під час гри дудар тримав інструмент перед собою вертикально, або горизонтально під пахвою.

Дуда-мацянка має схожу конструкцію, але в ній замість одного бурдона в тому самому місці знаходиться три, та вони як і жалейка, прямі. Такий інструмент був популярним у білорусів-католиків.

Дуда західноєвропейського типу мала дві бурдонні трубки які виходили вгору. Така дуда не була поширена на білоруських землях, але саме її зобразив Олафс Магнус.
2.4. Варган
Варган - стародавній язичковий інструмент. Найбільш ранні відомості про варгане - з XII століття: археологи знайшли його в Друцькому замку, що на Вітебщини. 
Білоруський варган носив різні назви. У західних областях була популярна назва «друмла», в південних (Полісся) і центральних - «дримба», в східних - запозичене «варган», в центральних і північних - «вурган», «варганізма».
При грі варган притискують до зубів чи до губ, ротова порожнина служить резонатором. Зміна артикуляції рота і дихання дає можливість змінювати тембр інструменту. Крім того, нові відтінки в звучання вносять зміни положення діафрагми, численні глоткові, гортанні, мовні, губні і інші способи звуковидобування.
Зазвичай робиться з металу, дерева або кістки.

Зазвичай виділяють два основних типи варганів: пластинчастий і дуговий. Пластинчастий інструмент виготовляється з цілісної пластинки кістки, дерева і металу. Як правило, такі варгани притискають до губ і отримують звук, смикаючи за спеціальну мотузочку або край інструменту.
Більш досконалим вважається другий, тип дугового інструменту. Він складається з двох частин корпусу (або рамки) і язичка. Використовуються такі назви частин корпусу: кільце - загнута частина рамки, від якої відходять дві прямих деки. На деках є плоскі грані. Ці грані, сходячись, утворюють робочу кромку, розташовану з невеликим зазором біля робочої кромки язичка. Язичок, розглядаючи його від закладення до вільного кінця, має основну частину, загин, коліно і петельку (або колечко).

3. Струнні інструменти
3.1. Гуслі

Гуслі (гусла) — старовинний щипковий музичний інструмент. Є найбільш стародавнім руським струнним щипковим музичним інструментом, у якому струни натягнуто на трикутний дерев'яний резонансний ящик. Виконавець на гуслах називається гуслярем. Звук на інструменті видобувають, защипуючи струни пальцем.
Витоки цього інструменти можна шукати у скіфських племен, у яких, очевидно, його запозичили слов'яни. У записах арабських мандрівників Х-ХІ ст. при описі слов'ян згадується про восьмиструнний інструмент схожий на гуслі. У Давній Русі гуслі були найпоширенішим інструментом. Образ гусляра широко застосовується у билинній літературі, гуслі були головним інструментом скоморохів.
Слід мати також на увазі, що і слова «гуслі», «гусла» далеко не завжди означають конкретний інструмент, оскільки в давній церковнослов’янській мові вони були узагальненою назвою струнних музичних інструментів. Іноді цими словами позначалася гра на музичних інструментах взагалі, тобто просто музика. Наприклад, в одному з літописів за 1015 рік говориться, що князь Святополк Окаянний любив «вино пити с гусльми», тобто з музикою.
На білоруських землях перша згадка про гуслі датується ХІІ ст. у роботах Кирила Туровського. Крім того гуслі часто згадуються в білоруських народних календарно-землеробських і весільних піснях та казках.
Дуже поширеними були гуслі в серидовмщі скоморохів: вони грали на них під час весілля та інших свят. Це викликало незадоволення збоку церкви яке стверджувало про недопустимість таких забав. Це призвело до гоніння скоморохів і подальшого їх знащення. А разом з ними зникло і чимало гусельних пісень. Зокрема серед питань на сповіді в церкві іноді були і такі: «ни пел ли яси песней бесовских, не играл ли яси в гусли?».
У першій половині XVIII ст. зростає популярність гусел у дворах знатних вельмож, куди запрошують гуслярів. У цей час гуслі стають також популярним салонним інструментом і посідають там таке місце, яке пізніше займе фортепіано. Інструмент значно вдосконалюється, з’являються гуслі з хроматичним звукорядом, так звані клавіроподібні або столоподібні гуслі, облагороджується їх дизайн. Грі на гуслях навчаються в шляхетних маєтках, а грамотні викладачі дають об’яви в газетах, пропонуючи свої послуги.

Корпус гусель складався з дощечок з яких збивали широкий і плоский ящик з резонатором всередині. Виготовляли його переважно з явора, горобини, яблуні, ялини. У давні часи гуслі були переважно п'ятиструнними, на думку дослідників це пов'язано з п'ятитоновим характером руських пісень.
На гуслях грають двома руками: пальці лівої ставали між струнами так щоб під час гри ними можна було вільно притискати струни, пальці правої руки водять по струнах. Характерною особливістю інструменту є віялоподібне розташування струн, тобто вони розміщені не паралельно, а відстань між ними поступово збільшується.
Існує декілька різновидів гусель. Шоломовидні або «псалтир» були популярними у XIV-XV ст. зараз  в дещо змінено вигляді збереглись в окремих районах Росії. Декілька шоломовидних гуслей знайдено під часу розкопок у Новгороді, але основним джерелом служать книжкові мініатюри у Новгородському служебнику, Радзивільскому літописі та Оршанському  євангелії. Грають на них защипуючи струни. Крилоподінді гуслі виникають у XV ст. характерною особливістю є наявність відкрилка – тонкої дошки що виступає за основну частину корпусу. Вона виступала додатковим резонатором що посилював звук. Крім того виступала в ролі опори для лівої руки, бо зазвичай на гуслях грали для оточуючих направляючи струни від себе, що призводило до додаткової напруги саме на ліву руку. Такі гуслі є найпоширенішими і до нашого часу.  Гуслі-ліра є перехідним етапом між гуслями та лірою. В цього інструмента присутні всі елементи притаманні гуслям: віяло струн, струнотримач, резонатор, проте також присутнє ігрове вікно, і грали на них тримаючи вертикально.  З'явились вони вірогідно внаслідок варязького впливу. Такі гуслі було знайдено під час розкопок в польських Ополі і Гданська та російському Новгороді, свідчень про існування таких гуслей в Білорусі немає, проте дослідники припускають, що вони існували.
В деяких білоруських селах був поширений інструмент на зразок гусель який називався кістонька, це допатка кабана чи лося на якій були натягнуті жили.
Гуслі складається з корпусу, в якому зроблено один чи декілька резонаторних отворів, тримача струн, колки та струн. Колки – це неіеликі металічні циліндри з чотирьохгранною головкою з отвором для струни, та дрібною насічкою чи різьбою трохи нижче, які кріпились у верхній частині інструменту. Їх діаметр близько 7 мм. а довжина 50-60 мм. Кріпляться на широкій стороні інструменту.
Слід зазначити, що в давніх гуслях резонаторні отвори зустрічались рідко, і їх звучання майже не змінювалось коли коли їх закривали, ймовірно вони з'являлись в процесі обробки дерева, і майстри не намаглись поліпшити таким чином звук.
Деякі вправні майстри роблять гуслі з цілого бруса видовбуючи його з торцевої частини. Таким чином вони отримують дві стінки і дві кришки (деки), а а торцеві частини потім забивають брусами призначеними для закріплення колок та тримача струн. Але частіше гуслі виготовляють з кількох дошок які скріплюють між собою. Зовнішньому оздоблення гусель приділялось небагато уваги, практично відсутні гуслі  з розписом чи орнаментом.
Зазвичай розміри гуслей такі: довжина 600 мм. ширина 250 мм. висота 45 мм. кількість струн коливається від 5 до 14, подекуди більше. 
Під час гри гуслі можна тримати як вертикально так і горизонтально на колінах. Пальці лівої руки знаходяться на струнах, і під час гри приглушають звучання непотрібних струн. Пальці правої грають на струнах, при цьому струн необхідно торкатись біля резонаторного отвору. По струнах вдаряють подушечками пальців або спеціальною загостреною пластиною розміром 20-25 мм. виготовленою з кістки. Загострений край дає більш різкий звук, протилежний – більш м'який.
Звук видобувається наступними способами: Бряцання – почергове вдаряння по струнах вгору і вниз. Арпеджио – послідовне добування звуків що входять в акорд від низьких до високих, і навпаки. Гліссандо – швидке ковзання по відкритим струнам. Тремоло – швидке чергування легких ударів по струнам з відповідною частотою вгору і вниз. Піццикато – добування звуків і акордів щипками.

3.2. Цимбали

Цимбали (ударний хордофон) багатострунний ударний інструмент. Корпус їх має плоску, трапецієподібну форму з натягнутими струнами.  Звук на цимбалах видобувається дерев'яними паличками.
Сучасну музичну культуру Білорусі складно уявити без цимбального мистецтва, без цимбал, які сприймаються, певною мірою, як музичний символ Білорусі.
На думку вчених, різновиди цимбалів існують уже майже три тисячі років. Цей інструмент був поширений всюди — у Китаї, Південно-Східній і Середній Азії, на Близькому Сході. Цікаве мовне походження терміну «цимбали». У давній Елладі під час свят лунав примітивний музичний інструмент у вигляді металевого тазу — «кімвал», або «цимбалум», як його пізніше назвали римляни. Згодом ця назва поширилась по усій Європі — нею стали називати подібні струнні інструменти.
Причини, що зумовили появу інструмента на білоруських землях, а також специфіка його подальшого формування невідривно пов'язані з історико-культурними особливостями розвитку Білорусі.
Починаючи від XVI століття не бракує повідомлень і згадок про цимбали в писемних джерелах, а дещо згодом — в усній творчості східнослов'янських народів. При дворі московського царя Михайла Федоровича Романова грали цимбальники «Потєшной палати». У «Другій книзі царств» видатного білоруського гуманіста і просвітителя Франциска Скорини читаємо: «...гудяху бо на гуслєх на смицєх на цимбалєх й на трубах й бубнєх».
Проте існують припущення що в Білорусі цимбали з'явились ще в ХІІІ ст. Український дослідник Гуменюк висловлює припущення, що інструмент потрапив на білоруські землі завдяки німецьким феодалам, які захопили прибалтійські і слов'янські території в ХІІ-ХІІІ ст. Це припущення підкріплене історичними відомостями про захоплення білоруського містечка Дрогичин лицарями тевтонського ордена в 1237 р. У німецькому війську було чимало музикантів, так званих мінезингерів. Існує припущення, що вони принесли на білоруські землі цимбали, які згодом прижилися і були модернізовані з урахуванням художньо-естетичних запитів місцевого населення.
 В контексті припущення Гуменюка можна висловити ще одну гіпотезу. Відомо, що князь Гедимін, правитель Великого князівства Литовського (1316-1341), активно укладав торговельні угоди і розширював дипломатичні зв'язки з іншими країнами. Його сприяння переселенню на територію князівства німців, які володіли ремісничими професіями і в середовищі яких вживалися цимбали, також могло сприяти впровадженню інструменту.
Наступне припущення, висунуте І.Назіною, грунтується на можливості потрапляння цимбал через циган, що розселилися на території Білорусі в XIV-XV ст.
Посилаючись на затвердження М.Фіндейзена про те, що цимбали занесені в Європу циганами, а від них перейняли інструмент євреї, можна припустити, що інструмент завезений до Білорусі євреями, оскільки в той час він був поширений серед єврейського населення. Доказом служать численні ілюстрації, серед яких гравюра на міді «Єврейські музиканти», «Єврейське весілля в Німеччині»
Широке побутування культури скоморохів на території Білорусі підтверджується історичними і археологічними знахідками. Інструменти західноєвропейського походження цимбали і скрипки з'явилися тут набагато пізніше інструментів, типових для східних і західнослов'янських регіонів. Родові професії скоморохів мали ієрархію, в якій музично-інструментальна спеціалізація «цинбалнік», «цинбалщік» становила особливий прошарок.
Особлива увага до цимбал спостерігалося з боку світського суспільства. Цимбаліст Криштанор Провінскій служив при дворах литовсько-білоруського князя і польського короля Сигізмунда ІІІ (1587-1632). У п'єсі «Олексій, божий чоловік» С. Полоцького (1629-1680) знаходимо факт, що підтверджує існування дуету у складі скрипки і цимбал. Під час весілля батько нареченого звертається до музикантів: «Мужики! Вдарте струни». В ремарці автор зазначає: «Тут цимбаліст і скрипки грають». Документи XVIII ст. свідчать, що в резиденцію мінського воєводи Кшиштофа Завіша був запрошений ансамбль цимбалістів з Мінська, який добре виконував старосвітські танці . Король Станіслав при відвідуванні міста Пінська (1860) спостерігав за «танцюючими простими людьми» , яким підігравали музиканти -" один на скрипці, інший на цимбалах ". Мемуарна література XVIII ст. свідчить, що після вечері Кароль Радзивіл поїхав в місто і там зажадав скликати міських музикантів зі скрипками та цимбалами.
Проведені дослідження свідчать, що в XVII в. цимбали існували як у містах, так і в селах, і професія цимбаліста була поширена переважно в «цимбальних» краях. Привезені з Заходу інструменти отримували своєрідне трактування через звукоряд і місцевий репертуар. Цимбали звучали на вечірках, обрядах, найчастіше зі скрипкою.
Про цимбали співається в одній з білоруських народних пісень:

Цымбалы зайгралі,
Кола акон забраджалі,
Агатчына чэлядзь
Захацела вячэраць.
Калі пяклі каравай, спявалі
Паскоч, паскоч бобрэ!
Усадзім каравай добрэ,
Ды брусок на брусочку
Ды на жоўтым пясочку;
3 скрыпкамі - цымбалкамі,
3 харошымі прыправамі.

Формою інструменту є правильна рівнобічна трапеція. Розміри корпуса народних цимбал варіюються: нижня основа - 705-1.150 мм., Верхня 510-940 мм., Бічні сторони - 255 400 мм., Висота -33-95 мм., Ширина - 235-380 мм.
Фольклорні цимбали мають три, частіше всього дві підставки: справа-басова; ліворуч - голосова, які ділять струни на кварти і квінти. На голосової підставці справа розташовуються «голоси середні», ліворуч – «голоси високі». Завдяки цьому виникає звукоряд, що складається з трьох регістрів. Вгорі, між основними підставками знаходиться додаткова маленька, для одного ряду струн.
Народні цимбали мають у своїй основі плоский дерев’яний корпус трапецієподібної форми, на якому натягнуто струни. Струни раніше були мідні, тепер — сталеві. Кілки для кріплення струн — металеві, ковані. Струни розташовані хорами по три—чотири і більше струн у хорі.
У народних цимбал 12-17 рядів струн, в кожному з яких 3-8 струн, частіше 4-5; довжина звучної струни 630-825 мм. для низьких звуків і 260-315 мм. для високих. Народні виконавці використовували струни різного перерізу - 0.1-1.0 мм. В даний час народні музиканти грають на інструменті зі струнами одного перерізу. 
Між верхньою і нижньою деками цимбалів знаходяться боковини. Вони мають бути особливо міцними і виготовляються з твердих порід дерева, з багатошарової фанери. На верхній деці — два голосники (круглі резонаторні отвори). Кожна струна часто ділиться так званими квінтовими підставками у співвідношенні два до трьох (2:3), що дає можливість видобути з однієї струни по два звуки.
Звуковидобування здійснюється за допомогою паличок - молоточків, які у народній практиці поширилися як "гачки".
Музиканти тримають молоточки між середнім і вказівним пальцями, збираючи інші в кулак. Молоточки індивідуальні за розмірами, їх довжина - від 140 до 240 мм.
Народні виконавці найчастіше тримають інструмент на колінах, а у професійній практиці цимбали стоять перед музикантом.
В даний час у виконавській практиці народних музикантів основним прийомом звуковидобування продовжує залишатися удар, який використовується як в повільних, так і в швидких темпах. Прийом «удар» здійснюється шляхом одинарного впливу на струни. Зв'язок звуків в мелодії здійснюється завдяки відсутності глушіння. Обертони, які виникають після удару накладаються на попередні, більш слабкі, але продовжують звучати. Створюється безперервно вібруючий, гуде фон, що дозволяє зібрати звуки в єдину мелодію.
Одночасно з цим зберігся і народний прийом гри чистим деревом молотків. Для цього потрібно молотки повернути в пальцях для ударів не обшивкою, а завитками. Цей прийом отримав назву «collegno» - перевернутими молоточками (деревом). Його використовують як колористичний ефект
Крім цього  на білоруських цимбалах можливі прийоми звуковидобування, які застосовуються у виконавській практиці менш часто, але при вмілому використанні є засобами художньої виразності. З цих коштів широко поширена гра щипком.
Існує дві основні види щипків - нігтем і подушечкою пальця. Щипки нігтем передбачають: 1. щипок однієї струни (зустрічається часто, звук при цьому виходить середньої гучності); 2. щипок хору струн (звук витягується більш яскравий, насичений). Щипки подушечкою також різні: 1. щипок пружним пальцем для вилучення щільного виразного звуку; 2. щипок м'яким розслабленим пальцем для м'якого ніжного звучання. Вони зазвичай застосовується як ефектний виконавський прийом. Щипками обох рук можливе виконання двох, трьох і більше звуків.
Одним із часто вживаних в народному виконавстві прийомів звуковидобування є арпеджіо - виконання звуків акорду, один за іншим, послідовно, як у порядку зростання, так і зменшенням висоти. В деяких випадках арпеджіо може містити майже все звуки акордів повного діапазону цимбал. Часта зміна акордів передбачає спритність рук виконавця для їх глушіння, щоб одні звучання не накладалися на інші.
Цимбали займають почесне місце в обрядах, піснях частівках, прислів'ях і приказках білоруського народу. У троїстій музиці цимбали поруч зі скрипкою виступають як повноправний і повноцінний інструмент, як основа, до якої можуть долучатися інші ансамблеві інструменти.

3.3. Лютня

Лютня — щипковий струнний музичний інструмент з ладами на грифі й овальним корпусом. Це один з найпопулярніших інструментів Європи. лово «лютня» ймовірно походить від араб. al‘ud, «дерево»
В білорусі вона з'являється в кінці XV-поч. XVI ст. Так відомо що музикант на прізвисько Чурило співав під акомпанемент лютні пісню на старобілоруській мові королевичу Жигмонту.
Лютня була поширена і в палацах вельмож, і в серед бідняків, і в серидовмщі військових. На білоруських землях працювало і чимало західноєвропейських музикантів яких запрошувала польська і литовська шляхта. Виконавець на лютні називається лютнистом, а майстер виготівник — лютнярeм.
Гра на лютні характерезувалась високим ступенем імпровізації, так лютністи при дворі вельмож для зустрічі кожного гостя писали нову музику.
Перші лютні виготовляли з панцирів черепахи аюо з гарбуза який обтягували шкірою. Згодом їх стали виготовляти з дерева.
Лютні виготовляються майже цілком з дерева. Дека, зроблена з тонкого листа деревини (як правило, ялини) має овальну форму. У всіх типах лютні дека містить одинарну або іноді потрійну розетку замість звукового резонаторного отвору. Розетки, як правило, багато декоровані.
Корпус лютні збирається з окремих ребер твердого дерева (клен, вишня, чорне дерево, палісандр та ін.) На відміну від більшості сучасних струнних інструментів гриф лютні вмонтовується на одному рівні з декою і не нависає над нею. Шийка лютні, як правило, виготовляється з легкого дерева з покриттям з чорного дерева. На лютні розміщувалось 5-10 пар струн.
Головним елементом лютні є верхня дека, від її якості залежить якість звука лютні.
Лютні і лютністам приписували лікувальні властивості, так за народними уявленнями звуки лютні могли позбавити від зубного болю чи безсоння.
В ХІХ ст. лютня була витіснена з ужитку клавішними інструментами, але завдяки ентузіазму окремих музикантів та дослідників її вдалось зберегти від зникнення.

3.4. Колісна ліра

Колісна ліра (лєра) — струнний смичковий музичний інструмент, у якому роль смичка виконує колесо. На трьох (іноді більше) струнах грають мелодію, притискаючи струни клавішами, а дві інші струни — бурдонні.
Вперше згадується на білоруських землях з початку XVII ст. Лірниками найчастіше були мандрівні старці, при яких знаходились хлопці-учні. Вони виконували важливу сакральну функцію. Коли лірник приходив до села то він обходив всі хати і читав в них молитви за померлих. Деякі дослідники вважають що лірники успадкували функції язичницьких жерців.
Слід зазначити, що ліра була поширена лише в селах.
Ліра має видовжений і глибокий дерев'яний резонансний корпус, найчастіше глибокий, човно- або вісімкоподібний. Корпуси лір бувають також іншої форми — прямокутної із заокругленими кутами, овальної з ледь наміченою талією і найбільш поширеної фігурної з гітарним або скрипковим профілем, який, проте, за пропорціями найбільше наближався до контрабаса. Обидві деки, або «дейки», з'єднані між собою бічними стінками — «обручами» і внутрішніми перетинками для міцності та кращого звучання, робили найчастіше пласкими; у верхній дейці прорізали круглі чи фігурні отвори — «голосники». До верхньої частини корпусу приклеєно зроблену з окремих дощечок досить велику коробку — «шию», у бік якої вставлено довгі кілочки для накручування струн. Ближче до нижньої частини корпусу на поперечнику — «зятьку» закріплено валок з дерев'яним коліщатком, що виконує роль нескінченного смичка. Через нижню боковинку корпусу валок виходить назовні, де на ньому прикріплюється ручка — «корба» з «троником» — пристосуванням, за допомогою якого крутять корбу, а через неї й коліща. Через проріз у верхній деці колесо невеликою частиною виходить назовні, де воно, для збереження свого гладкого відполірованого ободу від ушкоджень і дощу, прикривається дашком — «лубником» із загнутими краями — «поросиками». Далі на верхній деці у поздовжньому напрямку прикріплено довгу вузьку коробку з клавішами — вузькими дерев'яними планками довільної кількості (від 4 до 13). Кожен клавіш на своєму зовнішньому кінці має потовщення — «зубчик», що допомагає йому після натискування пальцем негайно повертатись у вихідну позицію. На стержні клавіша всередині коробки, де проходить і середня струна — «мелодія», «співаниця», «ринка» тощо, закріплено перпендикулярно встановлений поріжок — «тесьма» топірцевої форми. Клавіші, що всовуються всередину, торкаються цими поріжками середньої струни і вкорочують її, змінюючи тим самим висоту звуку. Зовні по обидва боки коробки проходять інші дві струни ліри: товща — бас і тонша — підбасок, або тенор, які разом із середньою струною закріплюються на підгрифі внизу ліри. Усі струни щільно прилягають до колеса і при його обертанні починають звучати, причому на середній струні за допомогою клавіш ведеться мелодія, а обидві бічні струни, настроєні у квінту, створюють незмінну гармонійну основу цієї мелодії.
При грі сидячи інструмент тримають на колінах, при грі стоячи - підвішують на ремені через плече, шийкою вліво і з нахилом, щоб клавіші під дією власної ваги виступами відходили від мелодійної струни. Обертаючи правою рукою колесо і натискаючи пальцями лівої на клавіші, виконують мелодію; бурдон струни звучать безперервно (якщо вони не відключені). Звук ліри дзижчить, гугнявий. Якість його у великій мірі залежить від колеса: воно повинно мати точну центровку, абсолютно гладкий і добре натертий смолою (каніфоллю) обід. Звукоряд ліри діатонічний, обсяг його близько двох октав.
Тембр звука білоруської ліри, в нижньому регістрі приємний, м’який, нагадує звучання струнних смичкових інструментів, а в верхньому — різкий і скрипучий, для пом’якшення його застосовується сурдина.

3.5. Басетля і скрипка

Басетля - народний струнний смичковий музичний iнcтpумeнт низького pегicтpy, близького до вiолончелi i контрабаса. Локальні назви басоля, бас, контрабас. стандартних розмірів не має і виготовляється здебільшого аматорами.  Має 3-4 жильних або металеві струни. Грають на ній смичком. Відома в Білорусі з 18 ст. Була поширена в деяких районах Гродненської, Мінської i Брестської обл. Переважно в містечках i великих селах. Використовувалась в різних за складом народних інструментальних ансамблях (найчастіше зі скрипкою) при виконаннi танців, весільних маршів; функція Басетлі обмежується басової ритмічно i гармонійної опорою ("уторай», «басаваннем",). У наш час зустрічається досить рідко. Проте залишила свій слід в білоруській мові, так наприклад, басетлею називають огрядну жінку.
Скрипка — струнний музичний смичковий інструмент. Має чотири струни, які настроюються по квінтах. З'явився біля середини XVI ст. крипка складається з двох основних частин: корпуса і грифа, між якими натягнуті струни. В Білорусі з'явилась в XVIII ст. Застсовувалась переважно на весіллях та при дворах шляхти.

4.Ударні інструменти
4.1. Бубон

Бу́бон — дуже поширений ударний музичний інструмент з невизначеною висотою звуку. Бубон — це круглий тонкий дерев’яний обруч, з одного боку натягнений шкірою. З протилежного боку натягують жильні струни або дротики, на які підвішують дзвіночки. У спеціальні прорізи монтують металеві брязкальця, що за формою нагадують тарілки від барабана, тільки в мініатюрі. Хоча бувають бубони і без бряскалець.
Бубен відомий східним слов'янам з найдавніших часів. Особливо широко вони застосовувалися в ратній справі і у скоморохів. У колишні часи бубном називали ударні інструменти, на які натягнута шкіра. Можливо, колись в російських літописах зустрічається назва «бубон», під цим слід розуміти інструменти, Який пізніше став називатися «барабаном».
В часи Київської Русі бубен використовувався як військовий інструмент. Число бубнів у війську визначало його чисельність. Бубен служив знаком командного гідності, виконавці на бубнах знаходилися в безпосередньому розпорядженні начальників загонів.
У більш пізні століття бубном широко користувалися скоморохи і ведмежі поводирі. Скомороший бубен схожий на сучасний інструмент. Він являє собою нешироку дерев'яну обечайку круглої форми з натягнутою на одну сторону шкіряною мембраною і подвешанний з внутрішньої сторони бубонцями і дзвіночками. Вдаряли по мембрані пальцями, кистю.
Крім того бубен використовувався як сольний інструмент. Ось як описували гру на цьому інструменті: «Народні віртуози при грі на бубні виробляють різні фокуси, підкидаючи його і схоплюючи на льоту, б'ють бубном то за своїми колінах, то б'ючи по голові, підборіддя, навіть по носі, барабанять по бубну пензлем рук, ліктем, пальцями, роблять тремоло і виття, проводячи по шкірі великим пальцем правої руки та інше».
Пізніше він входить до складу оркестрів, особливо весільних. Основне завдання в оркестрі: Утримувати темп, та надавати певного колориту та характеру в музиці.
Для виготовлення бубну брали козячу шкіру. Спочатку її відмивали. Після того як шкіру зняли з тварини, її клали у відро і заливали водою в пропорції 1 до 10. Тобто, якщо шкіра важить кілограм, її треба залити водою в кількості 10 літрів. Тривалість процесу займає близько доби. Шкіру при цьому шкіру м'яли раз на 3-4 години і декілька разів міняли воду.
Після того як її відмили її очищали від решток хутра, м'язів і жиру. Потім її зберігали в солоній воді. Обід виготовляли з листяних порід дерева, наприклад берези. При цьому планка для ободу мала вирізатись с серцевини стовбура. Вона пропарювалась чи проварювалась у гарячій воді протягом години і згиналась.

Олександр Ластовецький